Пісня 14

ПIСНЯ 14-та

Стародавня малоросiйська (1) про марноту i звабу. На цю силу: 
«Нexaй я стою на сторожi своїй, i нехай на облозi я стану» (Авакум) (2). Обновлена в 1782 poцi. 

                 1 

То яка ж та слава нинi? 
Глянь на бучу в цiй годинi! 
Iзраїле! Гiдри-звiра (3*) 
Чи велика в ньому мipa, 
         Треба зрозумiти. 

                 2 

Булава i скипетр сяє, 
Рано вставши - слава злая, 
Серце пробива тривога, 
Руки зв'язанi i ноги, 
         Як минути ciтi? 

                 3 

Нинi п'яна скаче воля, 
Рано вставши- марна доля. 
Iзраїле! Того звiра 
Куди цiль ведуть i мipa? 
         Треба вже прозрiти. 

                 4 

Шле сирен (4*) iз океану 
Пicню солодко-оманну, 
Бiдная душа - в розпуттi, 
Хоче назавжди заснути, 
         Землi не сягнувши. 

                 5 

Плоть i свiте! Пекло люте! 
Все в тобi наскрiзь отрута, 
Щелепами позiхаєш 
I усе пiдряд ковтаєш, 
         Як минути ciтi? 

                 6 

Ця пучина вcix ковтає, 
Ця щелепа всiх з'їдає, 
Iзраїле! Кита-звiра (5*) 
Це мета, i глузд, i мipa, 
         Плоть ту не наситиш! 

                 7 

Розпусти свoї вiтрила, 
Розуму свойого крила, 
Пливучи по буйнiм морю (6*), 
Возведи зiницi вгору - 
         Шлях знайдеш правдивий. 

                 8 

Краще жити у пустинi, 
Зачинившись у яскинi, 
По безвiддях вiк пробути, 
Знадних голосiв не чути. 
Будь менi, Iраклiй тщивий, 
Будь Iона прозорливий, 
Голови спали змiїнi, 
З китової блювотини (7) 
         Скочить дай на кефу (8*). 

               К i н е ц ь 

1. У поетицi барокко було широко практиковано традицiю поетичного переспiву (травестування). Поет зазначає, що вiн свою пiсню травестував iз давньої української, але не вказує з якої саме. 
2. Книга пророка Авакума, II - 1. У Г. Сковороди: «На сторожi своїй стану i зiйду на камiнь». 
3*. Мається на увазi стародавня байка про семиголового змiя, що називається гiдра чи змiй водний. Iз змiем боровся давнiй герой Ipaклiй (9). Вiдсiчено одну голову. Раптом на те мiсце виросло двi чи три. Що чинити? Ipaклiй за допомогою друга свого Iолея (10) розпеченим залiзом припалив кожну голову. Вiдтак спочив по битвi. 
4*. Сирен - по-еллiнському  , тобто путо, кайдани. Цей виродок чудовим обличчям та наисолодшим голосом приваблює до себе i сон наводить мореплавцям. Тут вони, забувши шлях свiй i зневаживши гавань та батькiвщину, розбивають об пiдводне камiння кораблi. 
5*. Кит (7) значить пристрасть. Що таке пристрасть? Це те саме, що смертний гpix. Що ж таке гpix? Грiх - це мучительна воля. Вона - це срiбнолюбство, марнославство, ласолюбнiсть. Ця-бо гiдра й кит пожирає i мучить на мopi свiту цього всiх. Вона ж бо є i пекло. Блажен, хто не є рабом цього тригубого язика! Згадай ciм гpixiв. Цебто сiм мучительних думок - i взнаеш гiдру. Чи не вiдаеш, що думка є зерно i голова дiлу? Омерзишся в починаннях своїх. 
6*. Житгя наше - це море, тiльце - човник. Думки - це вiяння вiтрiв. Гавань - це блаженство. Яка красна ця рiч! Розуму твойого крила... Птиця-бо є серце наше, i коли воно не загрузло, можемо заспiвати й ми: «Душа наша, наче птиця, збавиться». 
7. За Бiблiєю, пророка Йону ковтнув кит i через кiлька днiв викинув на берег. Кит у Г. Сковороди - образ пристрастi, зажерливостi, неспокою житейского моря. 
8*. Кифа - правильнiше ж кефа - це слово єврейське. По-еллiнському - петра, тобто кам'яна гора; по-польському - скала. Вона часто для кораблiв буває пристанню з мiстом. Це є образ блаженства, мicта плiдного, де людина вiд китiв, вiд сирен i вiд хвилювань морських заспокоюється за таким словом: «На мicцi плiднiм посели мене...» Це iм'я кифа дае Христос Петру-верховнику (11). Чому? Тому, що те та iнше живе у cepцi. Серце ж, а не плоть, є iстинною людиною. Чисте серце, святиня, християнин - це те ж саме. Тому всякий християнин, що має чисте серце, є i син голубиний, i кифа. Але Петро святий помiж yciєю церквою є архикифа i архибарiона як верховний наставник церкви. Авакум стоїть на власнiй своїй сторожi: «Нехай я стану на сторожi своїй, i нехай я на кифу стану». Петро ж дбає про стадо, яке йому доручено i утверджено на ньому. 
     Блювотина - це нечисте серце, що пiниться i клекоче, нiби морськими хвилями, мирськими похотями. Вони - це честолюбство, срiбнолюбство i ласолюбство. В той час серце є пекло i змiй, що вибльовує гipкi й оскверненнi тi води. «Хвилюються нечестивiї i спочити не зможуть». «Гроб вiдчинений - горло їхнє». Bci вони у Святому Письмi не тiльки китами i змiями, але i псом, що блює, i до блювотини повертається, i мочиться до стiни, тобто випускає урину, утворюються рiки, бо серце їхнє - це таки урина i вода неджерельна, що вiдрiзняється вiд таких вод: «Роздiлив Бог помiж водою». «Рiки вiд черева його потечуть, води живiї. «Вiдригну серце моє - слово благе». Вся-бо церква, що утверджується на кефi, спiває: «Господь пасе мене...». «На водi спокiйнiй виховає мене». I всi вони є Iраклiї отi: «Лiпший муж довготерпеливий, нiж той, що розорює мiста», тобто той, що має державу над пристрастями. «Сотворив нас Бог нашому царю-iєрею». 
9. Iраклiй - це Геракл (Геркулес), герой грецької мiфологiї. Г. Сковорода має на увазi мiф про перемогу Геракла над лернейською гiдрою. 
10. Iолей - родич i спутник Геракла. 
11. Мається на увазi апостол Петро, який у римо-католицькiй церквi вважався верховним апостолом, чому суперечили православнi в полемiцi з римо-католиками, зокрема I. Галятовский у «Розмовi бiлоцеркiвськiй» (див. Величко С. Лiтопис. - К., 1991 - Т. II. - 
C. 31 - 39). Г. Сковорода теж вважає, що апостол Петро - верховний апостол (архикифа, архибарiон, верховний наставник церкви).